Мине більше року, поки рідні Романа Шадловського й Олександра Приходька зможуть приходити до їхніх могил і бачити на хресті не номер, а табличку з іменем.
Чоловіків із Бучі викрали російські військові. А потім убили і скинули тіла у братню могилу. Рідні місяцями не знали, де вони, а далі ще місяцями чекали, поки факт їхньої смерті буде офіційно встановлено.
Що довелося пережити родичам Романа й Олександра?
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спеціально для hromadske. Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
***
Романові Шадловському було 27 років. Мав освіту менеджера і працював на автозаправці. У 2017-му підписав контракт із ЗСУ й став військовослужбовцем 72-ї окремої механізованої бригади, мав позивний «Рамзес». Обороняв Авдіївку, за що отримав нагороду. Під час АТО переніс дві контузії. Повернувшись у 2019-му до цивільного життя, працював охоронником. Романа вбили російські військові у Бучі в березні 2022 року.
Олександрові Приходьку назавжди 31 рік. Народився у Бучі. За освітою був кухарем. Любив готувати для себе і родини, а також мав досвід роботи у столичному ресторані. Останній період життя працював у сфері ритуальних послуг – допомагав виготовляти пам’ятники. На дозвіллі любив рибалити, мав хист до малювання.
Олександра вбили російські військові у Бучі – також у березні 2022 року.
Березень 2022. Викрадення
«Почнеться велика війна і будуть зачистки. Це звірі, тату. Я воював, я знаю. Вони нікого не жалітимуть», – сказав Роман Шадловський своєму батькові Валентину незадовго до 24 лютого 2022 року.
Роман із Валентином жили у Бучі. Батько сподівався, що слова сина – це лише слова. Хоча глибоко в душі розумів, що Роман правий.
4 березня 2022 року російські військові вже були у Бучі. Вони скупчилися біля гуртожитку на вулиці Ястремській, де мешкали Роман із Валентином. Чоловіки сховали Романову форму ЗСУ та нагороду за Авдіївку.
Проте під час рейду окупанти поперевертали все у їхньому помешканні та знайшли і форму, і нагороду. Перевіривши документи, з’ясували, що медаль належить Роману.
Чоловікам наказали роздягатися. Коли один із окупантів побачив у Валентина татуювання з часів війни в Афганістані 1987-89 років, простягнув йому руку – хотів потиснути. Але Валентин не потис.
«Я вдав, що надто зайнятий одяганням. Руку тиснути мені зовсім не хотілося», – ділиться він.
У Романа теж були татуювання. Жодних патріотичних символів, але руки були в тату. Це в майбутньому допоможе батькові з опізнанням тіла.
Незадовго до повномасштабної війни Роман зламав ключицю. Тато наголосив на цьому російським військовим. Вони відповіли: «Нє пєрєживайтє, ми єво там полєчім».
«У той момент я зрозумів, що скоро можу втратити сина», – згадує Валентин.
Чоловіків вивели на вулицю. Валентина відправили до цивільних, які були неподалік, а Романа разом із товаришами-сусідами повели в невідомому напрямку, нічого не пояснивши.
Серед тих товаришів був також Олександр Приходько. Він, на відміну від Романа, не очікував такого повороту подій. За словами його мачухи Катерини, думав, що буде все гаразд, про що і казав рідним телефоном, коли вони вмовляли їхати до них у селище Немішаєве, що неподалік. В армії Олександр не служив, участі в АТО не брав. Проте окупанти забрали його, як і Романа.
«4 березня із Сашком зник зв’язок, а 6-го ми дізналися, що його викрали», – згадує ті події Катерина. Жінка зізнається: сама в житті б не подумала, що буде таке пекло. Якби хоча б могла уявити, точно вмовила б Сашка їхати до них і триматися разом. «А якби не вдалося вмовити, то ми б самі побігли за ним через поля під кулями», – каже Катерина.
Валентин, родина Олександра і родина ще одного викраденого, Ігоря Григоренка, об’єдналися для пошуку своїх синів. Вони знали одне одного задовго до повномасштабної війни, товаришували родинами. А тепер мали спільне велике горе – всі три хлопці зникли під дулами автоматів росіян у невідомому напрямку.
Березень-травень 2022. Пошуки
Валентин почав шукати хлопців того ж дня – одразу після того, як його відпустили. Ходив містом, питав на ворожих блокпостах про сина. Питав серед знайомих. Але безрезультатно.
У родині Приходька, дізнавшись про викрадення, телефонували в поліцію, СБУ, до Нацгвардії – куди тільки могли. Що робити в такому разі і до кого звертатися – достеменно не знали.
А невдовзі у Немішаєвому, де перебувала родина Сашка, і в Бучі, де був батько Романа, зник зв’язок. Валентин намагався продовжувати пошуки, ходячи по місту, опитуючи знайомих, які залишилися в місті. Проте не знаходив навіть маленьких зачіпок.
«Коли шукав сина, впевнився, що він мав рацію. Росіяни – це звірі, які нікого не жаліють: по місту було безліч погорілих і розстріляних машин, обабіч доріг лежали тіла. Надія, що мій син живий, була крихкою», – ділиться Валентин.
Після звільнення Збройними силами Київщини на початку квітня 2022 року родини вдалися до пошуків з новою силою. Залучали всіх: знайомих, волонтерів, місцеву владу, поліцію, СБУ, Верховну Раду, військових.
«Ми всім залишали дані про наших хлопців, надсилали їхні фотографії та просили повідомити, якщо щось буде відомо», – каже Катерина.
Та зусилля рідних не давали результату. Романа й Олександра ніхто не бачив і нічого про них не чув.
Найменшим з усіх зол родичі тоді вважали полон. Найбільшим – смерть. Родина Приходька якнайсильніше вірила саме у полон, вірила, що їхній Сашко живий. Батько Шадловського сподівався, але все ж готував себе і до другого варіанту. «Це звірі, тату», – тримав він у голові слова сина.
Після звільнення Бучі до міста приїхала працювати французька жандармерія – зокрема займалися ідентифікацією тіл. Збирали й опрацьовували ДНК загиблих і тих, хто шукав рідних. Серед останніх були й сім’ї Приходька і Шадловського.
«Черга на ДНК була величезна. Ми змогли здати тест лише через три дні очікування. У черзі я бачила багато знайомих. Атмосфера була гнітюча: здавали тест біля моргу, поряд – рефрижератори з тілами загиблих. Всі мовчали. У всіх – біль в очах. В голові не вкладалося, що таке може статися», – згадує Катерина.
Чіткої інформації, де і коли чекати результатів, родичі не отримали. Як і звістки від французької поліції про самі результати.
Згодом з’ясується, що тіл Шадловського і Приходька серед тих, над якими працювали жандарми, не виявили. Але родинам про це не повідомили.
Червень 2022. Братня могила
13 червня 2022 року на Київщині знайшли і розкопали чергову братню могилу. На цей раз біля села Мироцьке. У ній було семеро чоловіків.
Кожне тіло та особливі прикмети фотографували, брали ДНК-матеріали на експертизу. Кожному тілу було присвоєно номер – до моменту, поки людина не ідентифікована. Працівник Бучанського моргу, який опрацьовував тіла, добре знав Романа Шадловського, а тому побачивши тіло чоловіка з характерними татуюваннями на руках, одразу подзвонив Валентину.
«Мені показали фото. Хоч у тіла не було пів голови, я впізнав сина. Татуювання, одяг… У кишені ладанка, яку я дав йому якось», – ділиться Валентин.
Він повідомив родичам Олександра Приходька й Ігоря Григоренка, що знайшов схожих хлопців. Щодо свого сина не сумнівався, а от щодо товаришів – так, адже ті явних прикмет, як-от татуювання, не мали.
Родичі так само подивились фото й опис тіл – збіги є. Але впевненості, як у Валентина, немає.
«Обличчя не було, голова прострелена, – згадує мачуха Приходька. – Бляха на ремені була схожа, ноги схожі. Але ми не могли точно зрозуміти, чи це Сашко. Або не хотіли. Нам до останнього хотілося вірити, що це не він. Що живий».
Далі родичів чекала велика проблема під назвою офіційна ідентифікація загиблих. До її проведення тіла вбитих не мали імен і прізвищ, а лише номери – 455 і 456.
За рішенням Бучанської міської ради знайдені, опрацьовані, але неідентифіковані тіла ховали на кладовищі на вулиці Депутатській. Окремі могили, хрести. Але замість імен – на табличках цифри.
Щоби перепоховати тіло або принаймні олюднити табличку, родичам потрібно було підтвердити спорідненість із загиблими. Їм сказали здати зразки ДНК ще раз і отримати результати – на цей раз у Бучанській поліції. Результатів казали чекати місяць. Зрештою, все затягнулося на понад рік.
Червень 2022 – Липень 2023. Ідентифікація тіл
Найяскравіше подробиці цього важкого періоду пам’ятає батько Романа Шадловського, який оббивав пороги різноманітних структур в надії нарешті перепоховати сина:
«Коли минув місяць після здачі ДНК, а результатів не було, я приїхав у поліцію, щоби з’ясувати обставини. Мені сказали – треба почекати ще тиждень. Фразу «ще тиждень» я почув потім дуже багато разів», – розповідає Валентин.
До кінця серпня 2022 року чоловік кожні два тижні приходив у поліційний відділок. Потім їздив у лабораторію, де йому повідомили, що результати тесту передали далі. Куди – не пояснювали. Валентин знову у поліцію – там кажуть, результати передали до бучанської прокуратури. Там, каже Валентин, його перескеровували від одного прокурора до іншого. Зрештою, знову ті самі слова: «почекайте десь тиждень, ми вам передзвонимо». Валентин далі і далі оббивав пороги прокуратури і поліції.
Тим часом уже наближався Великдень 2023 року.
«Мене постійно відфутболювали, не пояснювали причин. Нерви не витримували. Я на початку був ввічливим, але потім уже не церемонився. Якби ж то це допомагало.... Кажуть: «У нас таких, як ви, дуже багато», – згадує Валентин.
Під час чергового візиту у лабораторію, він дізнався, що кримінальна справа, яка стосувалася його сина, уже давно лежала в архіві – слідчий її просто не забрав.
Нарешті того дня, в липні 2023 року, результати ДНК були вже у батька – 99.9% збігу.
«Якби я не бігав і не смикав усіх, то напевно, результати мені й досі не повідомили б. Наші кримінальні справи десь губляться, результати губляться, нікому до нас діла немає», – каже батько Шадловського.
Схожа ситуація була й у родини Приходька. Однак їм, крім іншого, казали здавати ДНК ще втретє. Чому – не пояснили. Родичі підозрюють, що їхні дані загубили. Вони отримали результати аналізу в серпні 2023 року – 99.9% збігу.
Липень-вересень 2023. Імена замість номерів
Валентин від моменту, коли побачив тіло сина, знав – перепоховає його на Алею Героїв, адже він воював під час АТО, і загинув як герой.
«Після офіційної ідентифікації я отримав дозвіл від міської ради на перепоховання Роми і там повністю займалися цим питанням. У липні перепоховали, як належить. Дякуючи Богові, із цим проблем не було. Для мене дуже важливо, щоб мій син спочивав як герой. Тепер мені стало трохи легше», – ділиться Валентин.
Родина Сашка вирішила більше не турбувати його – він залишився на міському кладовищі у Бучі.
«Навіть після офіційної ідентифікації тіла нам не віриться, що в тій могилі Сашко, – ділиться мачуха Олександра. – Але сказали, що там він. Значить – будемо доглядати. У вересні запросили священника, відспівали його, замінили табличку на іменну, мали поминальний обід – усе за церковними канонами. Будемо навідуватись. Хоча серце досі не вірить».
***
За словами Ігоря Бартківа, начальника архівного відділу Бучанської міської ради, на центральному кладовищі Бучі було поховано 78 неідентифікованих людей. Зараз такими залишаються 65. Дехто був одинокий, когось не мають наміру ідентифікувати, а хтось із родичів досі очікує результатів ДНК-тесту.
Авторка: Ольга Коротенко