«У нас таких, як ви, дуже багато». Історії родин убитих бучанців, тіла яких понад рік не могли ідентифікувати офіційно

Мине понад рік, доки рідні Романа Шадловського й Олександра Приходька зможуть приходити до їхніх могил і бачити на хресті не номери, а таблички з іменами.

Чоловіків із Бучі викрали російські військові. А потім убили й скинули тіла в братську могилу. Рідні місяцями не знали, де вони, а далі — ще місяцями чекали, поки факт їхніх смертей офіційно підтвердять.

Що довелося пережити родичам Романа й Олександра — читайте в матеріалі.

***

Романові Шадловському було 27 років. Мав освіту менеджера та працював на автозаправці. У 2017-му підписав контракт із ЗСУ й став військовослужбовцем 72 окремої механізованої бригади, мав позивний Рамзес. Обороняв Авдіївку, за що отримав нагороду. Під час війни на Донбасі переніс дві контузії. Повернувшись у 2019-му до цивільного життя, працював охоронником.

Романа вбили російські військові у Бучі в березні 2022 року.

Олександрові Приходьку назавжди 31 рік. Народився в Бучі. За освітою був кухарем. Любив готувати для себе й родини, а також мав досвід роботи у столичному ресторані. Останній період життя працював у сфері ритуальних послуг — допомагав виготовляти пам’ятники. На дозвіллі любив рибалити, мав хист до малювання.

Олександра теж убили російські військові у Бучі в березні 2022 року.

Березень 2022 року. Викрадення 

«Почнеться велика війна і будуть зачистки. Це звірі, тату. Я воював, я знаю. Вони нікого не жалітимуть», — казав Роман Шадловський своєму батькові Валентину незадовго до 24 лютого 2022 року.

Батько сподівався, що слова сина — це лише слова. Хоча глибоко в душі розумів, що Роман має рацію. 4 березня 2022 року російські військові вже були в Бучі. Вони скупчилися біля гуртожитку на вулиці Ястремській, де мешкали Роман із Валентином.

Чоловіки сховали Романову форму ЗСУ та нагороду за Авдіївку. Проте під час рейду окупанти поперевертали все в їхньому помешканні та знайшли і те, і інше. Батьку і сину наказали роздягатися. Коли один з окупантів побачив у Валентина татуювання із часів війни в Афганістані 1987–89 років, простягнув йому руку — хотів потиснути. Але Валентин не простягнув свою.

«Я вдав, що надто зайнятий одяганням. Руку тиснути зовсім не хотілося», — ділиться він.

У Романа теж були татуювання, хоча серед них — жодних патріотичних символів.

Незадовго до повномасштабної війни Роман зламав ключицю. Тато наголосив на цьому російським військовим. Вони відповіли: «Нє пєрєживайтє, ми єво там полєчім».

«У той момент я зрозумів, що скоро можу втратити сина», — згадує Валентин.

Чоловіків вивели на вулицю. Валентина відправили до цивільних, які були неподалік, а Романа разом із товаришами-сусідами повели в невідомому напрямку, нічого не пояснивши.

Серед тих товаришів був і Олександр Приходько. Він, на відміну від Романа, не очікував такого повороту подій. В армії Олександр не служив, на війні не був. За словами його мачухи Катерини, думав, що буде все гаразд, тож відмовив рідним, які вмовляли їхати до них у селище Немішаєве, що неподалік.

«4 березня із Сашком зник зв’язок, а 6-го ми дізналися, що його викрали», — згадує ті події Катерина.

Жінка зізнається: сама в житті б не подумала, що буде таке пекло. Якби хоча б могла уявити, точно вмовила б Сашка їхати до них і триматися разом.

«А якби не вдалося вмовити, то ми б самі побігли по нього через поля під кулями», — каже Катерина.

Валентин, родина Олександра та родина ще одного викраденого, Ігоря Григоренка, об’єдналися для пошуку своїх синів. Вони знали одне одного задовго до повномасштабної війни, а тепер мали велике спільне горе.

Березень-травень 2022 року. Пошуки

Валентин почав шукати хлопців одразу після того, як його відпустили. Ходив містом, питав на ворожих блокпостах про сина. Питав серед знайомих. Але безрезультатно.

У родині Приходька, дізнавшись про викрадення, телефонували в поліцію, СБУ, Нацгвардію — куди тільки могли.

А невдовзі в Немішаєвому, де перебувала родина Сашка, і в Бучі, де був батько Романа, зник зв’язок. Валентин намагався продовжувати пошуки: ходив містом та опитував знайомих. Проте не знаходив навіть маленьких зачіпок.

«Коли шукав сина, впевнився, що він мав рацію. росіяни — це звірі, які нікого не жаліють: у місті було безліч погорілих і розстріляних машин, обабіч доріг лежали тіла. Надія, що мій син живий, була крихкою», — ділиться Валентин.

Після звільнення Збройними силами Київщини на початку квітня 2022 року родини вдалися до пошуків із новою силою. Залучали знайомих, волонтерів, місцеву владу, поліцію, СБУ, військових.

«Ми всім залишали дані про наших хлопців, надсилали їхні фотографії та просили повідомити, якщо щось буде відомо», — каже Катерина.

Та зусилля рідних не давали результату. Романа й Олександра ніхто не бачив і нічого про них не чув.

Родина Приходька вірила, що їхній Сашко в полоні. Батько Шадловського сподівався, але все готував себе до найгіршого. «Це звірі, тату», — тримав він у голові слова сина.

Після звільнення Бучі до міста приїхала французька жандармерія, яка ідентифікувала тіла. Збирали й опрацьовували ДНК-матеріали загиблих і тих, хто шукав рідних.

«Черга на ДНК була величезна. Ми змогли здати тест лише через три дні очікування. У черзі я бачила багато знайомих. Атмосфера була гнітюча: здавали тест біля моргу, поряд — рефрижератори з тілами загиблих. Всі мовчали. В голові не вкладалося, що таке може статися», — згадує Катерина.

Чіткої інформації, де й коли чекати результатів, родичі не отримали. Як і звістки про самі результати. Згодом з’ясується, що тіл Шадловського і Приходька серед тих, яких досліджували жандарми, не виявили. Але родинам про це не повідомили.

Червень 2022 року. Братська могила

13 червня 2022 року на Київщині знайшли й розкопали чергову братську могилу. Цього разу біля села Мироцьке. У ній було семеро чоловіків.

Кожне тіло й особливі прикмети фотографували, брали ДНК-матеріали на експертизу. Працівник Бучанського моргу, який опрацьовував тіла, добре знав Романа Шадловського, а тому, побачивши знайомі татуювання на руках, одразу зателефонував Валентинові.

«Мені показали фото. Хоч у тіла не було пів голови, я впізнав сина. Татуювання, одяг… У кишені ладанка, яку я дав йому якось», — ділиться Валентин.

Він повідомив родичам Олександра Приходька й Ігоря Григоренка, що знайшли схожих хлопців. Родичі подивились фото й описи тіл. Збіги є, але впевненості, як у Валентина, немає.

«Обличчя не було, голова прострелена, — згадує мачуха Приходька. — Бляха на ремені була схожа, ноги схожі. Але ми не могли точно зрозуміти, чи це Сашко. Або не хотіли. Нам до останнього хотілося вірити, що це не він».

Далі на родичів чекала велика проблема — офіційна ідентифікація загиблих. До її проведення тіла вбитих не мали імен і прізвищ, а лише номери — 455 і 456.

За рішенням Бучанської міської ради, знайдені, опрацьовані, але неідентифіковані тіла ховали на кладовищі на вулиці Депутатській. Кожне під окремим хрестом. Але замість імен — цифри на табличках.

Щоби перепоховати тіло або принаймні замінити табличку, родичам потрібно було підтвердити спорідненість із загиблими. Їм сказали здати зразки ДНК ще раз та отримати результати — цього разу в Бучанській поліції. Результати обіцяли через місяць. Але все затягнулося на понад рік.

Червень 2022 — липень 2023 року. Ідентифікація тіл

Найяскравіше цей період пам’ятає батько Романа Шадловського, який оббивав пороги різноманітних структур у надії нарешті перепоховати сина.

«Коли минув місяць після здачі ДНК, а результатів не було, я приїхав у поліцію, щоби з’ясувати обставини. Мені сказали — треба почекати ще тиждень. Фразу “ще тиждень” я почув потім дуже багато разів», — розповідає Валентин.

Він і далі оббивав пороги прокуратури й поліції, приходив туди кожні два тижні. Тим часом наближався Великдень 2023 року (16 квітня — ред.).

«Мене постійно відфутболювали, не пояснювали причин. Нерви не витримували. Я на початку був ввічливим, але потім уже не церемонився. Якби ж то це допомагало.... Кажуть: “У нас таких, як ви, дуже багато”», — згадує Валентин.

Під час чергового візиту до лабораторії, він дізнався, що кримінальна справа, яка стосувалася його сина, уже давно лежала в архіві — слідчий її просто не забрав. Того дня, у липні 2023 року, результати ДНК нарешті були вже у батька — 99,9% збігу.

«Якби я не бігав і не смикав усіх, то, напевно, результати мені й досі не повідомили б. Наші кримінальні справи десь губляться, результати губляться, нікому до нас діла немає», — каже батько загиблого.

Схожа ситуація була й у родини Приходька. Однак їм, крім іншого, довелося здавати ДНК втретє. Чому — не пояснили. Родичі підозрюють, що їхні дані загубили. У серпні 2023 року вони врешті отримали результати аналізу — 99,9% збігу.

Липень-вересень 2023 року. Імена замість номерів

Валентин знав, що перепоховає сина на Алею Героїв, адже той був учасником війни.

«Після офіційної ідентифікації я отримав дозвіл від міської ради на перепоховання Роми. У липні перепоховали як належить. Із цим проблем не було. Для мене дуже важливо, щоб мій син спочивав як герой. Тепер стало трохи легше», — ділиться Валентин.

«Навіть після офіційної ідентифікації тіла нам не віриться, що в тій могилі — Сашко, — ділиться Олександрова мачуха. — У вересні ми запросили священника, відспівали його, замінили табличку на іменну, мали поминальний обід — усе за церковними канонами. Будемо навідуватись. Хоча серце досі не вірить».

***

За словами Ігоря Бартківа, начальника архівного відділу Бучанської міської ради, на центральному кладовищі Бучі поховали 78 неідентифікованих людей. Зараз такими залишаються 65. Дехто був одинокий, а хтось із родичів досі очікує результатів ДНК-тесту.

Текст підготувала платформа пам'яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових. Щоб повідомити дані про втрати — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.