Серпень став знаковим місяцем у родині Максима та Тетяни Приходьків. У серпні 2007 року вони покохали одне одного. А за 15 років, у серпні 2022-го, після місяців пошуків Тетяна змогла гідно поховати кохання свого життя.
Максим Приходько із села Некрасове – Герой, який загинув за Батьківщину під час кровопролитних боїв на Чернігівщині. Тоді «виговці» 58-ї окремої мотопіхотної бригади вступили в нерівний бій із ворогом під селом Лукашівка.
Максим поїхав у пекло, щоби доставити боєкомплекти побратимам, які були в оточенні. Намагаючись врятувати інших, він віддав своє життя.
Історію чоловіка, вірного своїй країні та свободі її громадян, нині береже та розказує його дружина Тетяна. Ми зустрічаємося з жінкою у сквері в центрі міста. Тільки сідаємо на лавку, як повітря розриває звук сирени. Коли сигнал нарешті стихає, пані Тетяна починає говорити.
Кохання з першої чашки кави та водолазний костюм, який колись не купили
Максим Приходько був молодшим із трьох синів у родині професійного військового, родом із села Некрасове. Колись вони жили далеко від рідної землі – аж у Петропавловську-Камчатському. Там і народився Максим. У місцевій школі він провчився до третього класу. Опісля родина повернулася на Батьківщину. Школу воїн закінчив уже в Україні.
Він пройшов строкову службу в Кременчуці, а після переїхав у Суми. Працював на заводі й охоронцем у приватній компанії. Саме в той період Максим зустрів Тетяну – жінку, яка нині береже пам’ять про нього.
«Ми познайомилися у 2007 році на початку серпня. Тому серпень взагалі дуже значущий для нас місяць. Я прийшла здати взуття в ремонт, а він там був у друга. Побачив мене і спитав, чи не дам я номер телефону. Я сказала, що без проблем: продиктувала й забула. За день пролунав дзвінок: «Алло, це Максим. Може, зустрінемося на каву?» – згадує Тетяна.
Вона погодилася, а далі все розвивалося напрочуд стрімко. Дві зустрічі й чотири чашки кави вистачило, щоби зрозуміти – вони знайшли одне одного.
«Це була моя людина. Свекруха говорить, що тоді питала в Максима, з ким він увесь час розмовляє. А він теж відповідав: «Мамо, там така дівчина. Побачив – й от вона моя», – розказує жінка.
За рік закохані одружилися. Згодом Максим змінив роботу – вступив до лав ще тодішньої міліції. Приходьки жили в Сумах та мріяли про дитину. За п’ять років сімейного щастя нарешті отримали довгоочікувану звістку.
«Кажуть, що чоловіки хочуть сина. Він мріяв про донечку. А я уявляла, якою вона буде – такою ж високою, схожою на нього. 13-го червня в Максима був День народження, і я зізналася, що в мене затримка. Наступного ранку зробила тест, а там дві смужки. Скільки я їх переробила, тільки Богу відомо, а тут – нарешті», – згадує Тетяна.
Жінка взяла тест і швидко поїхала на роботу до Максима. Одягнула окуляри, щоби заховати заплакані від щастя очі, і зателефонувала чоловіку, щоби виходив на поріг.
«Він був у шоці. Майже мовчки пішов у відділення. Я не розуміла, як себе поводити, і теж пішла на роботу. За 20 хвилин побачила, як він спішить до мене з величезним ящиком. А там – малина, суниці, полуниці. А до цього казав, що гроші, які йому подарують на День народження, витратить на водолазний костюм, щоби ловити раків. Так, костюм йому й не купили. Усі гроші він витратив на щоденні ягоди для мене», – говорить пані Тетяна.
Усю вагітність не було відомо, хто з’явиться на світ у подружжя. Коли народилася дівчинка, Максим не міг повірити.
«Він постійно був поруч, дуже допомагав. А коли йшов додому, то нахилявся над боксом з Анютою, дивився і боявся навіть поцілувати – така вона була маленька. Він сам прав речі немовляти й розказував: «Плачу й думаю: «Невже може бути таке чудо», – ділиться спогадами дружина Максима.
"Кажуть, що чоловіки хочуть сина. Він мріяв про донечку. А я уявляла, якою вона буде – такою ж високою, схожою на нього", – згадує Тетяна.
Доньку Герой любив понад усе на світі. У моменти, коли грошей було небагато, відмовляв собі у всьому, щоби купити їй гостинець.
У 2014 році родина Приходьків переїхала в Некрасове й оселилася у власному будинку. Він був у такому стані, що Максим та Тетяна почали відбудовувати його разом.
Доньку Анюту Герой любив понад усе на світі.
На Батьківщині Максим продовжив служити в поліції. Коли на сході країни почалася антитерористична операція, то одним із перших поїхав на Донеччину.
«Як зараз пам’ятаю, ми тільки посадили перший раз город на новому місці. Був обід. Лунає телефонний дзвінок із відділення поліції. Викликали на збір на третю годину з речами. Я питала, куди, що брати. Питаю: Харків? А він каже: «Ні, східніше». Наступного дня ми дізналися, що вони стоять на блокпостах у Слов’янську. Він пробув там місяць. У Миколаївці допомагав звільняти заручників, яких терористи тримали в місцевому Будинку культури. За це його нагородили відзнакою Президента», – розказує Тетяна.
У липні 2014-го поблизу Сіверська загинув друг та колега Максима глухівчанин Олександр Ткаченко. Саме тоді, згадує Тетяна, вона зрозуміла, що бойові дії на Донеччині – це справжня війна. А Максим відчув обов’язок бути в епіцентрі подій.
Воїн та сім’янин. У мирні дні захоплювався автомобілями та рибалкою
До зими Максим разом з іншими правоохоронцями ще кілька разів виїжджав у зону АТО – були під Лиманом та на Луганщині. У 2016 році він підписав контракт зі Збройними Силами України: звання старшого сержанта поліції поміняв на рядового у війську.
«У нього було загострене почуття справедливості», – констатує Тетяна.
На службі Максим переживав, щоби хлопці мали необхідну техніку для роботи в зоні бойових дій. Він шукав благодійників, які допомагали купити воїнам тепловізори, тепловізорний приціл, квадрокоптери.
Тетяна говорить, що Максим марив своєю роботою, був дуже відповідальним та дисциплінованим. Якщо отримував завдання, то в будь-який спосіб намагався його виконати.
«Він не вживав алкоголь, тому, окрім усього, на нього завжди можна було розраховувати. Навіть під час свята, коли зустрічав Новий рік у зоні бойових дій, то був на посту. Казав: «Я смачно повечеряв. А що мені ще треба?» – говорить Тетяна.
Вдома на Максима чекала дружина та донька. Тетяна старалася всіма силами бути йому надійним тилом. Коли він приїжджав на ротацію, то якнайбільше часу вони проводили всі разом: подорожували, гуляли, їздили в розважальні центри.
Вдома воїна завжди чекав надійний тил - дружина та донька.
Але навіть тоді Максим не забував про побратимів. Якщо когось треба було підвезти додому в інше місто, то брався допомогти. За це, жартує Тетяна, отримав псевдо «Бомбила».
«Машини – це взагалі була його пристрасть. Коли він приїжджав, то ще й постійно щось крутив у них. Я казала: «Ти, напевно, любиш «фантомчика» – так ми називали старенький Гольф Фантом – більше за мене», – з усмішкою згадує Тетяна.
А ще, говорить, Максим палко любив рибалити. Навіть у зону бойових дій просив надіслати вудочку, щоби у вільну хвилину вийти на річку чи ставок та побути в спокої.
Вудочку просив прислати навіть у зону бойових дій. 20 вересня 2017 року
Завтра, що не настало
У зоні антитерористичної операції, а згодом зоні операції об’єднаних сил, Максим отримав кілька контузій та травм. Зокрема, консолідований перелом променевої кістки лівої руки, який скріпили титановим штифтом. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення Максим також отримав контузію та був на лікуванні.
У зоні АТО, а згодом ООС, Максим отримав кілька контузій та травм. Зокрема, консолідований перелом променевої кістки лівої руки, який скріпили титановим штифтом.
18 лютого 2022 року в пані Тетяни був ювілей. Святкували цей день усією родиною в кафе. Сім’я та друзі приїхали з інших міст, щоби побути разом. Тоді країна вже була повна тривожних новин: звідусіль говорили про можливий наступ ворога.
«Я категорично не хотіла вірити, що буде повномасштабна війна. Хоча Максим почав розмову про це ще сьомого лютого. І на мій День народження ми зібралися разом. Так гарно посиділи, ми такі були раді, що нарешті зустрілися. Думали: «Невже може статися щось погане?», – дивується пані Тетяна.
За кілька днів до повномасштабної війни родина зібралася разом.
Під вечір після служби привітати Тетяну прийшов старший брат Максима Григорій – теж військовий 58-ї бригади.
«Чоловіки розмовляли. Я вийшла з Максимом на вулицю і спитала: «Що Гриша говорить?». А Максим відповів: «Давай не будемо про погане. Буде війна», – згадує Тетяна.
Після свята Максим пропадав у частині, а додому повертався зі збитими до крові пальцями. Він власноруч готував до виїзду броньовану розвідувальну машину – перебирав та чистив кожен снаряд.
22 лютого Максим вирушив у Чернігівську область. Уранці 24-го до нього мав приєднатися брат Григорій.
«Я ще зібрала передачку і ввечері 23 лютого відвезла Гриші, щоби той віддав Максиму. Приїхала додому, вимкнула звук на телефоні й лягла спати», – розказує Тетяна.
Після цього, зізнається жінка, її телефон ніколи не буває на беззвучному. Уранці 24 лютого вона прокинулася, бо у вікна стукав двоюрідний брат чоловіка. А на екрані висіли десятки пропущених викликів від рідних та Максима.
«Першим набрала чоловіка, зв’язок поганий. І єдине, що розуміла, – крик серед гулу: «Ти виїхала?». І зв’язок обірвався», – каже Тетяна.
За годину Максим знову подзвонив. Подружжя домовилося спілкуватися двічі на день. Чоловік пообіцяв, що якщо не зможе зателефонувати, то це зробить хтось із побратимів. Востаннє Тетяна чула голос Максима восьмого березня.
«Я пам’ятаю розмову до дрібниць. Він сказав, що вони відійшли від села та зайняли вигідніші позиції біля Буд. І я йому сказала, щоби тільки повертався живим, і ми народимо ще одну дитину. Він дуже хотів, а я боялася та і просто так діти нам Богом не давалися. І я сказала: «Хочеш, я народжу тобі сина, а хочеш, доньку, а хочеш – двійню. Тільки повернися живим». Ми ще говорили, сміялися. На прощання він сказав: «Ну, усе, до завтра». Але завтра для нас не настало», – говорить Тетяна.
Поїхав у пекло, щоби допомогти побратимам
9 березня 2022 року Максим Приходько прийняв свій останній бій.
«Група Максима стояла в Будах, де хлопцям вдалося відбити навалу орків. А паралельно біля Лукашівки відбувався запеклий бій. Наші хлопці постійно запрошували вогневу підтримку артилерії, просили боєкомплекти», – пояснює пані Тетяна.
Відвезти боєприпаси побратимам зголосився Максим. Тоді ще він не знав, що відправляється, фактично, у пекло, з усіх боків оточене ворогом. На підмогу Максим виїхав цивільною машиною. Позаду нього рухалася ще одна автівка з двома військовими.
Остання зустріч із рідним братом Григорієм на Чернігівщині. За кілька днів Максим загине.
Захисники планували зробити кільце через Слободу та заїхати в Лукашівку з тилу – сторони Анисіва, де, як тоді думали, ворога ще немає. Насправді ж російські танки вже заїхали на цю територію.
«Зі слів хлопців, які розуміються у військовій справі, те, що він віз, проти танків, якими наступали орки, – це ніщо. Але він не міг вчинити інакше», – каже Тетяна.
Вона додає, що, ймовірніше за все, Максим, побачивши танки, й, зрозумівши, що вони ворожі, намагався розвернутися та поїхати назад. Але було запізно. Росіяни помітили цивільну машину. Авто, у якому перебував Максим, розстріляли. Людям в автівці, яка рухалася позаду Максимової, вдалося врятуватися.
«Дев’ятого березня я ще сподівалася, що просто немає зв’язку. Десятого почала дзвонити Григорію, який перебував від Максима за кілька кілометрів. Почала питати, що сталося. Гриша казав, що, може, розрядився телефон. Але я знала, що такого не може бути: у нього було два телефони, два повні повербанки. Я просила вийти на нього по рації. Потім телефонувала побратимам чоловіка. Згодом ще раз набрала Гриші й попросила сказати правду. Він почав плакати. І я зрозуміла, що вперше за вісім років служби чоловіка не знаю, де він перебуває», – зізнається Тетяна.
У пошуках чоловіка дзвонила навіть у міноборони рф
Відтоді дні Тетяни та рідних Максима перетворилися в пошуковий процес.
«Телефон був гарячий. Ми дзвонили одним, дізнавалися номери інших. Так я вийшла на побратима чоловіка Андрія. Він розказав, що Максим мав наказ вивезти якісь сумки. Я не розуміла, що за сумки, зв’язок пропадав. Він сказав, що ніби машину Максима знайшли пусту в полі», – згадує Тетяна.
Станом на 11 березня Максима оголосили зниклим безвісти. Згорьована дружина почала по дрібках збирати будь-які свідчення про чоловіка. Вона телефонувала старшині, іншим хлопцям, медикам.
«Старшина каже: «Живий ваш Максим». Хтось десь сказав, що Максим телефонував, а потім виходив по рації. І це був справді Максим, але не мій», – каже жінка.
Максим із побратимами. Він завжди приходив на допомогу, захищав слабших та мав сильне почуття справедливості.
Тетяна шукала чоловіка всіма доступними способами. Вона писала місцевим жителям та волонтерам, надсилала особисте фото Максима та сподівалася, що, може, хтось його впізнає. Телефонувала навіть у міністерство закордонних справ росії та міністерство оборони.
«У міністерстві іноземних справ дівчина мені відповіла: «У нас нєт інформации. Єсть только по нашим тєріторіям». Я питала, мовляв, а які ваші території? А вона говорить: «Маріуполь, Донецька область». І я кричала: які це ваші території? Це наша земля!» – говорить Тетяна.
До кінця березня Лукашівка була в окупації. Коли росіян вибили з села, туди змогли зайти експертні групи та почали шукати тіла загиблих військових та цивільних.
«Я надсилала фото людям, просила їх підходити до експертів та показувати світлину. Вони ходили, описували особливі ознаки: у нього було тату на лівому передпліччі, шрам на лівій гомілці та шрам на долоні, де стояла металоконструкція. Усі відповідали: «Такого немає», – пригадує Тетяна.
Один із командирів тоді сказав жінці, що в Лукашівці знайшли згорілу машину з людськими останками, «якою іноді пересувався і Максим».
Голими руками збирала те, що залишилося від чоловіка
20 квітня Тетяні зателефонували із Чернігівського моргу. Експерти сказали, що в авто знайшли ланцюжок і його треба розпізнати. Ланцюжок жінці надіслали поштою.
«Надіслали ланцюжок. Це було плетіння бісмарк. Сказати, що я його не впізнала – я не можу. Сказати, що я його впізнала – я теж не можу. Я не хотіла його впізнавати. І я сказала, що це не його», – зізнається Тетяна.
Залишки ланцюжка, що надіслали Тетяні на впізнання.
До Чернігова поїхав Григорій – брат Максима – і здав ДНК для проведення аналізу. А Тетяна разом із рідними в травні вирушили в Лукашівку – на місце тоді ще ймовірної загибелі воїна. Середній брат Максима Юрій з’ясував, що згоріла машина так і стоїть у селі, а не як думали рідні, її забрали експерти.
Дорогою в селі Кладьківка Тетяна та рідні Максима забрали подружжя Валерія та Тетяни, які кілька днів приймали наших військових, та прибули на місце трагедії.
«Ми відразу побачили автомобіль. Поряд із ними стояв дерев’яний хрест, який люди самі встановили. І ми якось не підготувалися. Знаєте, як у кіно експерти, щіточки там, сита. Ми голими руками почали шукати. Я шукала пластини з бронежилета, який чоловік ніколи не знімав. І знайшла – передня впала за пасажирське сидіння, задня завалилася під водійське. Знайшла там скло з двох телефонів, смартгодинник та залишки мікросхеми й каски. У порозі дверцят була граната – така, як його особиста. Знайшли рештки кісток пальців ніг, черепа, ребер. А навіть пакетів не було, куди це покласти. І Таня дістала із сумочки якийсь документ, віддала з нього файл і туди ми поклали рештки», – ділиться тяжкими спогадами жінка.
Жетон-смертник Максима рідним знайти не вдалося, але на місці його загибелі виявили іншу частину ланцюжка та срібний хрестик чоловіка, який навіть не погнуло від температури.
Про те, що Максим загинув, Тетяна не сказала нікому. До останнього не хотіла вірити. Найтяжчим, зізнається зараз, було мовчати. Про долю рідного брата так і не дізнався Григорій – 10 липня він зник безвісти на Бахмутському напрямку.
«Третього липня ми з ним востаннє говорили. Він трохи прихворів на фронті, серце боліло. Я пропонувала звернутися в шпиталь, а він відповідав: «Ні, я з пацанами буду. Я брата знайду, я тобі обіцяю. Я повернуся додому тільки з братом», – не стримує сліз Тетяна.
«Ти помер за Україну». Життя без Максима
29 липня жінка отримала найстрашніший телефонний дзвінок у житті. У Чернігівському морзі виявили збіг ДНК. Результат поставив крапку в пошуках, довжиною у чотири місяці.
Рік тому, 2 серпня, Максима поховали в Некрасовому. У труну до чоловіка Тетяна поклала файл із рештками, які збирала голими руками на місці його загибелі. Донька Анюта намалювала для тата останній малюнок, де написала «Ти помер за Україну».
Нині родина Приходько вчиться жити без своєї опори – коханого чоловіка та люблячого тата. Перші місяці донька плакала та кликала його щовечора. Тетяна сама продовжує облаштовувати дім, який починали відновлювати з чоловіком разом багато років тому.
«Ще коли ми шукали його, я думала про буденні речі, наше майбутнє, коли він повернеться. Я обирала нову кухню і говорила: «От, якби тут був Максим, я б запитала, яким кольором замовити кухню: зеленим чи бежевим. Він би сказав – зеленим. А я б замовила бежевий. Або він би сказав, бежевий, а я замовила зелений. І так би ми жили».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
