«Я вернувся до тебе, Отчизно моя…»

Позаторік полтавське видавництво «Сімон» перевидало другу поетичну збірку Михайла Ореста «Душа і доля». Першодрук побачив світ 70 років тому в німецькому Авґсбурзі, де автор знайшов притулок наприкінці Другої світової війни, дивом вирвавшись із лабетів сталінської репресивної системи. І щойно 1995 року збірка стала доступною українському читачеві – увійшла до повного зібрання Орестових поезій та поетичних перекладів «Держава слова», упорядкованого Соломією Павличко.
Тож полтавське перевидання – перша поява «Душі і долі» в Україні окремою книжкою. Його ініціатор і укладач – голова обласного відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України «Україна–Світ» Віра Кошова. Вона від 1990-х наполегливо працює для збереження і популяризації спадщини визначних українських еміграційних майстрів слова родом з Полтавщини.
Наклад «Душі і долі» – більш ніж мізерний: 10 примірників, видані коштом Лесі Ткач, української письменниці з Австралії, доньки Дмитра Нитченка – ще одного представника розкиданого по світах полтавського літературного земляцтва, родом – як і Михайло Орест – із Зінькова. Усі спроби пані Віри здобути державні кошти на додатковий наклад поки успіху не мали, тож наразі «Душа і доля» залишається неабияким бібліографічним раритетом.
Однак є й добра новина: за багаторічну подвижницьку діяльність, спрямовану на зміцнення культурних зв’язків закордонного українства з Батьківщиною, Лесю Ткач нагороджено Почесною грамотою Полтавської обласної ради, а також нагрудним знаком. Ці високі відзнаки вручила письменниці в Києві Віра Кошова.
«Я вернувся до тебе, Отчизно моя…» – цим рядком відкривається перша Орестова поетична книжка «Луни літ». Нині твори видатного поета повертаються на рідну землю завдяки безкорисливій видавничій та дослідницькій праці небайдужих земляків.
Пропоную читачам «Зорі Полтавщини» своє післяслово до перевидання «Душі і долі», нещодавно передруковане в часописі «Наш український дім» (ч. 1, 2017), який видає Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. У статті дотримано норм Академічного правопису 1928 року («скрипниківки»).

Душа і доля Михайла Ореста
Михайло Костьович Зеров (1901–1963) – молодший брат метра українського неокласицизму Миколи Зерова – знаний як шостий неокласик, послідовник славетного ґрона п’ятірного. А однак його поетичний дар, що зріс непомітно для стороннього ока у провінційному Зінькові, був уже досить зрілий у часи активної спільної творчої діяльності поетів-неокласиків – у київський період його життя (від 1924 р.), у роки навчання в Київському інституті народної освіти, де він слухав лекції Зерова-старшого і Павла Филиповича. Згодом, на еміграції, висловлюючи свою скорботу з приводу наглої смерті Юрія Клена, він писав: «Крім загальних, я маю ще й вужчі мотиви для жалоби: відійшов приятель мого брата і письменник, який ввіходив, як складник, до мого київського комплексу: студентські роки, гурт навколо брата, видавництво «Слово» і т. д.» (з листа до Ігоря Качуровського).
За власним визнанням, у підрадянський період свого життя Михайло Костьович «творив келійно, в атмосфері цілковитої ізольованості від одіозної йому навколишньої дійсності», а число довірених читачів його поезії цілком відповідало кількості пальців на одній руці (автобіографічна довідка для еміґраційного журналу «Пороги»). Він свідомо не публікував своїх віршів – перейнятих містичними мотивами, сповнених споглядальності, позачасових і позакон’юнктурних, цілковито несумісних з комуністичною «ідейністю», – і якось, уже на еміґрації, зауважив у листі до Олекси Ізарського, що його майбутній біограф (якщо він на нього заслужив чи заслужить) віддасть йому належне за цю рису.
Улітку 1929 р. Михайла Зерова заарештували у сфабрикованій органами ҐПУ справі Спілки визволення України. Але псам режиму йшлося не стільки про те, щоб знищити його самого (він не був публічною особою), скільки про те, щоб вибити з нього компромат на його старшого брата, незаперечного лідера в літературному та інтелектуальному житті тодішнього Києва. Допити і тортури тривали вісім місяців, проте Михайло стоїчно переніс усі знущання і не заплямував себе зрадою. Завдяки його мужності Микола Зеров був присутнім на «опері СВУ» не в ролі звинувачуваного, а в ролі свідка. А Зерова-молодшого, аби не допустити його самогубства у слідчій камері, незадовго до початку сумнозвісного відкритого процесу випустили з тюрми.
Вийшовши на волю, Михайло Костьович повертається до своєї творчої келії. Він шукає духової зброї, спроможної дати відсіч тим темним демонічним силам, які гноблять його рідну землю і ледве не погубили його самого, і знаходить цю зброю в релігійно-філософських ученнях Давньої Індії та у філософії Миколи Бердяєва. Це – ідеалізм, за його висловом – «пристрасна зброя добра». Уже на еміґрації він проситиме Ізарського дістати для нього адресу Бердяєва, мотивуючи своє прохання так: «Я хотів би написати філософові подячний лист, бо його праці вирішально допомогли мені на початку 30-х років перебороти скверну матеріялізму і марксизму».
1938 року його заарештували вдруге, і в тюремній камері, доведений до останньої межі відчаю, він створює сонет «Прекрасні дні, в минулім потонулі!..», де молитовний порив сягає немислимих висот:
О духи! Я не хочу тут конати,
Я – волі син. Порвіть погубну
сіть!
Я плачу, я благаю: поможіть!
І духи почули його. Визнаний винним в антирадянській аґітації, він був засуджений не до розстрілу, а лише до трирічного ув’язнення в таборах. За даними Олекси Мусієнка, поета звільнили 10 червня 1941 р., але якби його строк скінчився бодай на два тижні пізніше, йому довелося б лишитись у ґулаґівській зоні до самого кінця війни.
Коли Друга світова докотилася до України, Михайло Костьович потрапив до штрафбату, згодом опинився в німецькому полоні й певний час перебував у вінницькому таборі військовополонених, а далі його шлях прослався до Львова і – через Словаччину – до німецького Авґсбурґу, де він прожив, усамітнено й аскетично, до кінця життя, заробляючи редакторською і коректорською працею. Так «внутрішній еміґрант» перетворився на емігранта de facto. Прибравши на чужині псевдонім Михайло Орест, поет починає під цим іменем нове життя: по багатьох роках вимушеного мовчання нарешті дістає змогу вільно друкуватись і одну по одній видає збірки поезій, позначених різьбленим неокласичним стилем, та майстерних перекладів. Його оригінальний поетичний доробок окреслений пентаграмою звучних і символічних назв: «Луни літ» (Львів–Краків, 1944), «Душа і доля» (Авґсбурґ, 1946), «Держава слова», «Гість і господа» (обидві збірки – Філадельфія, 1952), «Пізні вруна» (збірка вийшла в Мюнхені 1965 року, посмертно). Крім того, Орест став на еміґрації хранителем і публікатором літературної спадщини Миколи Зерова, розстріляного 1937 року в карельському Сандармосі, упорядкував том поезій Павла Филиповича, котрий розділив трагічну долю Зерова-старшого, і збірник спогадів про неокласиків «Безсмертні».
«Моя праця розрахована на «українську вічність», – писав Орест у листі до Олекси Ізарського. Він палко вірив, що кривава імперія під назвою СРСР рано чи пізно впаде, і, коли через майже 30 років по його смерті його віра нарешті перемогла, Орест повернувся на рідну землю. Повернувся в буквальному сенсі – його прах був перепохований на Байковому кладовищі в Києві (вмурований у надгробок ще одного його видатного брата – Дмитра Зерова), а також повернувся своєю творчістю (1995 року його поетичний і перекладацький доробок побачив світ у книзі «Держава слова», упорядкованій Соломією Павличко).
Полтавське перевидання другої Орестової прижиттєвої збірки віршів «Душа і доля» покликане засвідчити глибинний зв’язок, що єднав поета-вигнанця з його рідною Полтавщиною, а крім того – зберегти, на противагу виданню 1995 року, правопис ориґіналу, адже Орест був переконаним прихильником Академічного правопису 1928 року («скрипниківки») – першого загальнонаціонального офіційного кодексу мовних норм, творці якого зазнали жорстоких репресій, так само, як і їхня праця (шляхом брутальної русифікації – мова про «постишевський» правопис 1933 року).
До «Душі і долі» увійшли переважно твори, написані ще в Україні, – поет відтворив їх з пам’яті. Ідеаліст і містик, Орест втілює тут у поетичних образах свою віру в об’єктивне існування абсолютного Добра, але ця віра має й свій зворотний бік – визнання не менш об’єктивної реальности світового зла:
Видимий світ є більше злом, ніж
благом… («Станси»).
Владарем світу є зло. І коли воно
сили потворні
Пустить на тебе, душе, горе,
о горе тобі! («Афоризми»).
Звідси – крайній Орестів песимізм. «Добро в нашім світі мусить стверджувати себе в безнастанній боротьбі зі злом, – читаємо в його «Записах у нотатнику». – Сам факт такої боротьби є приниженням для добра, не згадуючи вже про ситуації, коли воно буває потоптане і зганьблене. Отже, було б краще, щоб наш світ взагалі не існував».
То де ж шукати рятунку людській душі? У самій собі – і довкола себе, відповідає поет. Мовою поетичних образів він говорить про спасенний душевний стан – осяяння, або ж об’явлення, коли людина проникає своїм внутрішнім зором у найвищі сфери світової духовості. Досягти стану осяяння можна, за цією концепцією, через радісну контемпляцію – споглядаючи красу природи:
Об’явлень знак ти в кожній
п’єш діброві…
(«Ти – владарка у королівстві
літа…»).
Саме природа є для Ореста тією проміжною ланкою, яка пов’язує людину з Божественним Началом Всесвіту, у згоді з пантеїстичним світоглядом індуїзму, з християнським пантеїзмом Франциска Ассізького і Григорія Сковороди:
Бринять слова несписаної притчі:
«Ми, люди, живемо на узграниччі
Великих таїн. А яким є край?
Ми бачимо одежу, не обличчя –
Обличчя по одежі угадай!
Ти літа життєтворчого аннали
Розкрий, прихильний серцем,
і читай:
Ти квіти зриш – тож відаєш
немало:
Вони значущі є ініціяли
Тих таїн неприступних –
пам’ятай!»
По-сковородинському прозираючи в образах видимого світу їх нематеріяльні, потойбічні прообрази, Орест бачить відразу два літа – земне, минуще, а крізь нього – літо небесне, непроминальне:

Упоєне щедротами небес,
Влилося літо в чар надземних мес.

У вічності причал воно найшло,
І час невтомний відложив весло…
(«Літо»).
Літо як земне втілення Царства Небесного – улюблений Орестів образ-символ. І провістю, передчуттям літа постає весна – чудодійна, повносила – час радісного пробудження душі для осягнення небесних щедрот, час, коли
Дерева розгортають юний лист –
Хто знайде слово, що передавало б
Красу його младенчу? На світанні
Віків земних безгрішні херувими
Любовно виткали зелене чудо
Із снів, що їх навіяв рай погідний,
Щоб радість нам була і
нагад ніжний,
Що інде десь нас мають за братів.
(«Весна прокинулась і
оцарилась…»).
Орестова поезія – досконалий відбиток його просвітленої душі, відбиток, який дійшов до нас дивом – усупереч усім крутозламам його долі.

Олена О’ЛІР,
поетеса, перекладач,
літературознавець.